Фонд Заблоцької-Коваль
З віком ми замислюємося над тим, що залишимо після себе. Якщо, купуючи свої перші рушники, я не мала жодної конкретної мети, то сьогодні я знаю, що вони стануть моїм спадком. Якщо вони переживуть війну, навіть збережені в картонних коробках десь у підвалі або в архівах музею, я знатиму, що зробила свій внесок.
Спершу особиста ініціатива
Ірина Коваль, у дівоцтві Заблоцька, виросла в Україні, на Львівщині, де українська ідентичність прищеплювалася їй змалечку в родині. Через рушники та вишиванки, через поезію Тараса Шевченка та Лесі Українки. У часи, коли її культура зазнавала утисків, пізнавати її ставало актом спротиву.
Однак у молодості вона була змушена переїхати до Франції. Захоплена її гобеленами, маркетрі, архітектурою та колосальними зусиллями, спрямованими на їх збереження, вона відкрила для себе націю, яка глибоко шанує свою спадщину.
Осяяння прийшло лише через тридцять років. Ірина була вражена красою випадково знайдених рушників, орнаментів та стилю яких вона, проте, не впізнавала. Вони походили з тих регіонів України, про текстильну спадщину яких їй ніколи не розповідали. Це стало відкриттям: якщо навіть вона не знає про це розмаїття, отже, його ніколи не передавали і не популяризували.
Натхненна французькою моделлю збереження спадщини, вона ставить перед собою мету: відкрити ці території самим українцям, щоб вони могли повернути собі величезне багатство ідентичності, яка надто довго залишалася маргіналізованою.
Нагальність перед обличчям методичного знищення
Перші придбання були непомітними. Доти рушники просто залишалися покинутими у старих сільських хатах — їм загрожував час, але не знищення. Війна перетворила це бажання зберегти на гостру необхідність.
До людської трагедії додався свідомий процес знищення культури. З перших днів повномасштабного вторгнення музеї та церкви стали мішенями. Влітку 2026 року під ударами опинилися друкарні — мільйони книжок, серед яких і всі шкільні підручники до нового навчального року, перетворилися на попіл.
Безсила вплинути на військовий хід подій, Ірина обирає шлях культурного порятунку. До речей, які вона вже зібрала, тепер додаються ті, що були викуплені на територіях, які безпосередньо постраждали від ракетних обстрілів.
Перед обличчям історії, яку знову намагаються придушити та спалити, кожен врятований текстильний виріб стає актом виживання.
Від приватної колекції до інституційного та родинного проєкту
Якщо ініціатива Ірини дозволила врятувати ці твори, то саме її син, Ігор Коваль, надав проєкту нового виміру. Дослідник та фахівець із цифрових проєктів, він відмовився залишати колекцію в тіні. Він вирішує оцифрувати фонд та систематизувати опис експонатів спільно з українськими дослідницями, гарантуючи академічну достовірність проєкту. Він створює онлайн-вітрину, переконаний, що ці текстильні вироби — це відкрите вікно в усю історію України.
У процесі обговорень цей цифровий музей природно вимагає фізичного втілення: пересувної виставки, здатної перетинати кордони.
Цю нову амбітну мету підхоплює Олег Коваль, чоловік Ірини та президент Репрезентативного комітету української громади у Франції (CRCUF). Завдяки своєму дипломатичному досвіду, він залучає інституційну та культурну підтримку, необхідну для того, щоб колекція увійшла до західних музеїв.
Сьогодні Фонд Заблоцької-Коваль — це набагато більше, ніж просто архів; це голос, що лунає, аби нести історію України у світ.